Емманюель Макрон намагається розірвати найнебезпечніший вузол іранської кризи: Ормузьку протоку не після миру, а до нього. Французький президент закликав США та Іран негайно й без умов зняти блокади з морського коридору, від якого залежить значна частина світової енергетики.
Його пропозиція звучить просто, але політично вона складна. Париж хоче відокремити свободу навігації від ширших переговорів про іранську ядерну програму, балістичні ракети й підтримку союзних Тегерану сил у регіоні. Іншими словами, спершу відкрити море — і лише потім торгуватися про все інше.
Для Європи це не абстрактна дипломатія. Заблокований Ормуз уже б’є по вартості пального, страхуванню, логістиці, добривах, промисловості й політичній стабільності партнерів у Перській затоці. Чим довше протока залишається в полоні війни, тим дорожчим стає кожен день невизначеності.
За попереднім аналізом Дейком, ініціатива Макрона важлива саме тим, що вона зміщує фокус із військового контролю на економічну необхідність. США й Іран можуть продовжувати суперечку про перемир’я, але світова торгівля не може чекати, доки вони погодять всю архітектуру майбутньої угоди.
Французька логіка зрозуміла: Ормузька протока не повинна бути заручником максимальних вимог жодної сторони. Якщо Тегеран тримає її як важіль у переговорах, а Вашингтон відповідає блокадою і військовим супроводом суден, то в пастці опиняються не лише противники, а й союзники, імпортери, моряки та цілі ринки.
Саме тому Париж і Лондон працюють над багатонаціональною морською місією. Її завданням має стати супровід комерційних суден, розмінування і поступове повернення безпечного проходу. Але така операція потребує хоча б мінімального зниження напруги, інакше кожен ескорт перетвориться на потенційний бій.
Франція вже посилає сигнал готовності: авіаносець Charles de Gaulle вирушив у Червоне море разом із кораблями супроводу. Це не означає негайного входу в Ормуз, але демонструє, що Європа не хоче залишатися лише глядачем кризи, яка б’є по її економіці.
Проблема в тому, що Іран навряд чи легко погодиться на таку формулу. Для Тегерана контроль над протокою — один із небагатьох важелів, які залишаються після американських ударів, санкцій і блокади. Винести Ормуз за дужки великих переговорів означало б віддати частину тиску ще до отримання поступок.
США також опинилися в суперечливій позиції. Дональд Трамп поставив на паузу американську операцію супроводу суден, посилаючись на прогрес у переговорах, але водночас залишив чинною блокаду іранських портів. Це не мир і не повна ескалація, а нестійкий проміжний стан, у якому ринок не бачить чітких правил.
Макрон фактично пропонує повернути правила раніше, ніж сторони домовляться про перемогу. Його підхід менш видовищний, ніж американські заяви про силове відкриття протоки, але потенційно практичніший. Судноплавству потрібен не разовий прохід під охороною есмінців, а режим, у який повірять страховики й власники вантажів.
Цей режим неможливий без Ірану, навіть якщо його дії вважають неприйнятними. Тегеран має достатньо асиметричних інструментів — дрони, ракети, катери, мінну загрозу, дозвільні механізми — щоб зробити прохід надто ризикованим. Протоку можна охороняти силою, але нормалізувати її без політичного каналу майже неможливо.
Водночас французька ініціатива не є подарунком Ірану. Вона передбачає повернення до повної свободи навігації, яка існувала до війни, а не визнання іранського права видавати дозволи суднам. Для Парижа ключове — не поступка Тегерану, а розрив зв’язку між морським шантажем і ядерними переговорами.
У цьому полягає тонкість пропозиції. Макрон не каже, що ядерна програма, ракети або регіональні угруповання мають зникнути з порядку денного. Він каже, що світова енергетична артерія не може бути закритою до завершення всіх цих складних торгів. Інакше Ормуз стане постійним заручником кожної нової кризи.
Для країн Затоки це питання виживання торговельної моделі. Атаки на еміратську інфраструктуру й інциденти із суднами показали, що війна вже не обмежується американсько-іранським протистоянням. Порти, нафтова інфраструктура, екіпажі й страхові маршрути стають частиною бойового поля.
Інцидент із контейнеровозом французької компанії CMA CGM лише посилив тиск на Париж. Коли під ударом опиняються не абстрактні танкери, а судна власних компаній, дипломатична відстороненість стає політично неможливою. Франція відчула Ормуз не як карту, а як прямий ризик для бізнесу й людей.
Для Європи загалом це ще й урок залежності. Навіть без прямої участі у війні вона платить за заблоковані морські шляхи через ціни, логістику, інфляційні очікування й нестабільність постачання. Саме тому європейські столиці дедалі менше готові чекати, поки Вашингтон і Тегеран самі визначать темп кризи.
Пропозиція Макрона може стати містком до деескалації, але тільки якщо сторони захочуть використати її як технічний вихід, а не як черговий фронт символічної боротьби. США мають погодитися, що відкриття протоки важливіше за демонстрацію одноосібного контролю. Іран має прийняти, що морський шантаж не може бути стабільною основою переговорів.
Найближчі дні покажуть, чи є в цієї ідеї простір. Трамп уже погрожує новими ударами, якщо Іран не погодиться на поступки. Тегеран одночасно говорить про дипломатію і наполягає на власних правилах проходу. Між цими позиціями Франція намагається знайти вузький коридор, ширший за сам Ормуз.
Макронська формула не гарантує миру. Вона лише визнає очевидне: чекати повної політичної угоди, поки одна з головних енергетичних проток світу стоїть, означає дозволити війні керувати економікою. Відкрити Ормуз до миру — не ідеальний сценарій. Але дедалі більше він виглядає єдиним способом не дати кризі перетворити море на постійну заручницьку зону.
