Венесуела зробила перший помітний крок після різкої зміни політичного тла: влада почала звільняти політичні в’язні з двох найвідоміших тюрем країни. Це сталося на тлі того, що США захопили Ніколаса Мадуро та заявили про контроль над ситуацією.
Рішення оголосив Хорхе Родрігес, голова Національної асамблеї та брат тимчасової керівниці Делсі Родрігес. Він не назвав точну цифру, але запевнив, що йдеться про “важливу кількість” людей, серед яких будуть і венесуельці, і іноземці.
Заяву подали як “жест” заради миру та спокою, використовуючи риторику “боліварійського уряду”. У словах Родрігеса звучала спроба показати готовність до деескалації й водночас зберегти контроль над трактуванням події, ніби це добровільна поступка, а не примус.
Станом на вечір четверга було підтверджено звільнення семи осіб. Це небагато на тлі масштабів проблеми, але достатньо, аби запустити хвилю очікувань у суспільстві. Для родин біля воріт Ель Елікоїда це було не політичне шоу, а шанс нарешті обійняти близьких.
Серед перших звільнених була Росіо Сан Мігель — одна з найвідоміших експерток із безпеки, яка досліджувала авторитарні практики держави. Її затримали у лютому 2024 року, і відтоді вона стала символом того, як критика влади перетворюється на ризик особистої свободи.
Важливою деталлю стало й те, що Сан Мігель має подвійне громадянство Венесуели та Іспанії. Разом із нею, за повідомленням іспанської сторони, були звільнені ще четверо громадян Іспанії. Це додає історії міжнародного виміру й підсилює інтерес до подальших списків.
Серед звільнених іспанців згадуються двоє чоловіків, яких у 2024 році звинувачували у зв’язках зі спецслужбами, хоча їхні родини наполягали, що вони туристи. Також звільнили журналіста, який перебував на борту наукового судна, перехопленого венесуельськими військово-морськими силами торік.
Окремо названі венесуельські фігури, пов’язані з опозицією та виборами. Серед них — Енріке Маркес, колишній кандидат у президенти, якого затримали після вимог оприлюднити протоколи голосування у спірних виборах 2024 року. Також звільнили опозиційного лідера Біаджо Піл’єрі.
Правозахисники оцінюють, що у Венесуелі утримують від 800 до 900 політичних в’язнів. Багато з них перебувають у жорстких умовах, а звинувачення часто формулюють так, щоб прирівняти громадянську позицію до злочину. Типові статті — “розпалювання ненависті”, “змова” або “тероризм”.
За оцінками правозахисного середовища, у тюрмах лишаються понад 100 членів опозиційних партій і понад 20 журналістів. Це підкреслює, що нинішні звільнення — лише початкова хвиля, яка не змінює масштабу репресивної системи. Саме тому фраза “звільнити всіх” звучить як ключова вимога.
Керівник Foro Penal Альфредо Ромеро назвав новину проблиском надії й закликав сприймати її як можливий старт демонтажу механізмів переслідування. Він сформулював очікування просто: правосуддя має захищати громадян, а не бути інструментом політичної розправи над інакодумцями.
Втім паралельно з жестом звільнення влада, за описом у матеріалі, посилювала тиск в інших місцях. Людей допитували, перевіряли телефони на ознаки підтримки захоплення Мадуро, тобто репресивний інструментарій нікуди не зник. Через це важко говорити про справжнє “відкриття” політичного поля.
Історія Венесуели вже знала цикл “зачистка — часткове послаблення — нова зачистка”. Звільнення ув’язнених у минулі роки часто використовували як тимчасову поступку, після якої репресії поверталися. Правозахисники нагадують: напередодні захоплення Мадуро також виходили на свободу майже дві сотні людей.
Окремим тлом залишається хвиля арештів після виборів 2024 року. Тоді влада затримала близько двох тисяч осіб, які протестували проти оголошених результатів, у кампанії з показовою назвою “Операція Knock Knock”. Частина людей була згодом звільнена, але саме ті події закріпили страх як метод управління.
Після удару США по Венесуелі багато людей чекали, що звільнення дисидентів стане першим і головним кроком. Проте публічні заяви Дональда Трампа, як описано в матеріалі, довго концентрувалися на нафті, а не на правах людини. Цей дисбаланс пояснює, чому суспільна довіра до обіцянок “перезавантаження” хитка.
Трамп також говорив про “катівню” у центрі Каракаса, яку нібито закривають. Йшлося про Ель Елікоїд — бетонну піраміду, що мала стати торговим центром, але перетворилася на в’язницю й штаб спецслужб. Для венесуельців ця споруда стала видимим символом державного насильства.
Саме біля Ель Елікоїда в четвер збиралися родичі, сподіваючись побачити звільнених. Аталі Кабрехо чекала на сина Хуана Хосе Фрейтеса, якого ув’язнили два роки тому. Вона говорила просто: час випустити всіх і час країні об’єднуватися, бо інакше зміни не матимуть сенсу.
Інші історії звучали так само гостро. Габріела Альварес чекала на Хесуса Армаса, активіста, який підтримував опозицію у 2024 році й перебуває за ґратами з грудня того ж року. У цій фразі — “ніхто не має сидіти за іншу думку” — зібрана суть теми політичних в’язнів.
Однак із перебігом дня зростало розчарування: родичі чекали годинами без чітких списків і без пояснень. Біля тюрми Родео люди сиділи на пластикових стільцях або в машинах, вдивляючись у ворота. Відсутність прозорості підсилювала підозру, що звільнення контролюють як політичний важіль.
Юрист Форo Penal Гонсало Хіміоб пояснював цей крок як сигнал: тимчасовий уряд шукає шлях уперед під сильним тиском США. Він припускав, що певна фракція у владі хоче продемонструвати позитивний меседж і суспільству, і міжнародній аудиторії, не віддаючи при цьому важелі повністю.
Після зустрічей у Конгресі держсекретар США Марко Рубіо озвучив план із трьох фаз: стабілізація, примирення і перехід. У його логіці “примирення” має включати звільнення політичних в’язнів і повернення опозиції до країни. Саме тому нинішні звільнення розглядають як тест щирості намірів.
Критика цієї стратегії в США теж звучить жорстко. Деякі демократи називали її небезпечною й такою, що перетворює нафту на важіль керування країною “під прицілом”. Для Венесуели це означає подвійний ризик: політичне відкриття можуть замінити угодами про ресурси без гарантій прав і виборів.
Представники опозиції описували останні дні як карусель емоцій: радість від захоплення Мадуро, шок від підтримки Делсі Родрігес як тимчасової очільниці, страх, що демократичний перехід не відбудеться. Але звільнення в’язнів, навіть обмежене, повернуло частині людей відчуття, що горизонт не повністю закритий.
На цьому тлі важливо не переплутати символ і системну зміну. Венесуела може одночасно відпускати кількох відомих людей і продовжувати тиск на менш помітних, аби тримати суспільство в напрузі. Справжній перелом настає тоді, коли припиняються довільні арешти й запускається незалежний судовий контроль.
Випадок Росіо Сан Мігель показовий ще й тим, як працює репресивна логіка: після її арешту затримували родичів і близьких, що виглядає як колективне покарання. Частину з них потім відпустили, але один із її колишніх партнерів залишався ув’язненим. Такі історії показують ціну критики влади в авторитарній системі.
Подальша траєкторія залежить від масштабу звільнень і від того, чи зупиниться хвиля залякування. Якщо влада справді відкриватиме простір для опозиції, повертатиме свободу слова та готуватиме вибори, це стане початком нормалізації. Якщо ж ні — нинішні кроки лишаться тактикою, а не реформою.
Ключове питання тепер просте і жорстке: чи перетворяться “жести” на правила. Венесуела стоїть між двома сценаріями — демонтажем репресій і їхньою модернізацією під новими гаслами. І саме тема політичних в’язнів стане найточнішим індикатором, куди рухається країна після падіння опори Мадуро.
