У центрі цієї дискусії опинився Київ, а точніше — простір довкола Дніпра як осі української історії.
Логіка вибору столиці виглядає майже безальтернативною. Йдеться не лише про адміністративний центр держави, а про місце, де перетинаються церемоніальні, дипломатичні та історичні функції. Прийом іноземних делегацій, державні ритуали, символічна вага міста — усе це формує контекст, у якому Пантеон має працювати не як закрита меморіальна зона, а як публічний простір державної пам’яті.
Окремий акцент робиться на Дніпрі. Річка, що століттями формувала український простір, тут розглядається як об’єднавчий символ — від ранньої державності до сучасної політичної нації. У цьому сенсі Пантеон біля Дніпра — це не лише про місце поховання, а про спробу закріпити безперервність історії в конкретному ландшафті.
Як зазначає «Дейком» у попередньому аналізі політики пам’яті, сучасна Україна дедалі частіше шукає матеріальні форми для своєї ідентичності — від музеїв до меморіальних комплексів. Пантеон у цій логіці стає ключовим елементом: точкою концентрації історичних сенсів, які раніше були розпорошені.
Втім, остаточного рішення щодо локації поки немає. Серед варіантів, що обговорюються, фігурує і Аскольдова могила — місце з глибоким історичним корінням, але складним контекстом для масштабного державного проєкту. Це питання потребує не лише архітектурного, а й суспільного консенсусу, адже будь-яке втручання в уже сформовані меморіальні простори має ризики.
На цьому етапі ключовою є не географія, а принципи. Формується система критеріїв, яка визначатиме, хто саме може бути похований у Пантеоні. Йдеться про період від часів Русі до сьогодення, але з важливим часовим фільтром — щонайменше кілька десятиліть після смерті. Такий підхід покликаний уникнути політичної кон’юнктури та передчасних оцінок, які можуть змінюватися разом із епохами.
Окремо стоїть питання перепоховань. Концепція передбачає обережний підхід: якщо могила вже стала частиною національного чи локального меморіального ландшафту, її не чіпатимуть. Натомість фокус зміщується на тих діячів, чиї останки перебувають за межами України. Ідея повернення таких постатей, як Симон Петлюра чи Павло Скоропадський, виходить за рамки суто символічного жесту — це складний дипломатичний і юридичний процес, що вимагає тривалих переговорів.
У підсумку Пантеон постає не як кладовище у звичному розумінні, а як інструмент формування національного канону. Це простір, де держава фіксує власну версію історії — не декларативно, а через конкретні імена, місця і ритуали. Саме тому дискусія навколо нього виходить за межі архітектури чи логістики.
Рішення про створення Пантеону фактично відкриває новий етап у політиці пам’яті України. Воно ставить питання не лише про минуле, а й про майбутнє — про те, як саме держава хоче бути зрозумілою для себе і для світу. І відповідь на це питання, ймовірно, визначатиметься не тільки місцем на мапі, а здатністю суспільства домовитися про власну історію.
