Суданська громадянська війна, що триває з 2023 року, стала трагедією, яку світ здебільшого ігнорує. На тлі воєн в Україні та Газі вона здається далекою, але саме тут вимальовується нова епоха міжнародного безладу. У країні, розірваній двома арміями й десятками угруповань, стикаються інтереси всіх головних сил сучасного світу — від США й Китаю до Перської затоки й Росії.
У центрі конфлікту — боротьба між двома генералами: Абдель Фаттахом аль-Бурханом, командувачем Суданських збройних сил (FAS), і Мохамедом Хамданом «Хеметті» Дагало, який очолює сили швидкого реагування (RSF). Їхня війна — це не просто внутрішня боротьба за владу, а глобальне змагання за контроль над золотом, водними ресурсами, сільським господарством та виходом до Червоного моря.
Найбільшу роль у цьому хаосі відіграють багаті держави Перської затоки. ОАЕ, попри офіційні заперечення, фінансують і озброюють RSF, водночас торгуючи з урядовими силами. У 2024 році, за даними центрального банку Судану, саме еміратські компанії купили 97% офіційного експорту золота. Проте реальні обсяги набагато більші — значну частину продають нелегально угруповання, що контролюють копальні.
У цьому економічному клубку також фігурують Саудівська Аравія, Катар, Єгипет, Китай, Росія, Лівія та навіть Іран. Для кожного з них Судан — не гуманітарна катастрофа, а шахівниця, де вирішується майбутнє впливу на Африканський Ріг. Китай прагне стабільності задля безпеки інвестицій у рамках ініціативи «Один пояс, один шлях», тоді як Москва через приватні військові компанії наживається на хаосі.
Тим часом Сполучені Штати практично не втручаються. Дональд Трамп не зробив жодної офіційної заяви після масових убивств у Дарфурі, де лише в лікарні Ель-Фашера загинули понад 460 цивільних. Його адміністрація більше зосереджена на близьких до Америки регіонах — від Венесуели до Нігерії, де Трамп обіцяє «захистити християн» навіть без реальних підстав для інтервенції.
Втрата інтересу до Судану показує занепад колишнього «права на захист» — міжнародного принципу, який зобов’язував світову спільноту втручатися, коли уряди вбивають власних громадян. Сьогодні гуманітарні імперативи замінені ідентичнісною політикою та прагненням сильних держав контролювати власні сфери впливу.
Масштаби трагедії вражають. За оцінками ООН, від війни постраждали понад 24 мільйони людей: 12,3 мільйона змушені тікати зі своїх домівок, мільйони голодують. Кількість загиблих цивільних вимірюється десятками, а можливо, сотнями тисяч. Проте це не зупиняє воюючі сторони, які продовжують ділити країну на дві частини — схід під контролем уряду, захід під владою RSF.
Такий сценарій уже не новий. У 2011 році Південний Судан відокремився, забравши більшість нафтових родовищ. Проте нова незалежність не принесла миру — внутрішні етнічні конфлікти там лише посилилися. Подібна доля може чекати й на решту Судану, де десятки місцевих міліцій уже готуються до нових зіткнень.
Для світової економіки це означає ще один вузол нестабільності. Європа боїться нових хвиль біженців, що можуть дестабілізувати політичні системи. Арабські монархії ризикують втратити свій план розвитку без стабільного сусіда на заході. США потенційно ризикують контролем над Червоним морем — артерією глобальної торгівлі, через яку проходять ключові морські шляхи.
Як зазначає аналітик Європейської ради з міжнародних відносин Вілл Браун, лише США та Китай мають достатню «вагу», щоб зупинити розпад Судану. Але жодна зі сторін не виявляє зацікавленості. Китай діє прагматично, США — байдужі. У такому вакуумі влади новий світовий порядок перетворюється на арену без правил, де кожен воює за себе.
Трагедія Судану — це не лише гуманітарна криза, а й дзеркало нашого часу. Вона показує, як колапс старої системи міжнародних норм відкриває шлях до повернення в «гобсівський» світ, де сила важливіша за право, а ресурси цінніші за життя. Якщо глобальні гравці не знайдуть спільної мови, Судан стане лише першим з багатьох прикладів нового хаосу.
Єдиним шансом на зміни може стати дипломатичне врегулювання між зовнішніми силами, що фінансують війну. Проте це потребує політичної волі, якої нині бракує. Якщо світ продовжить відвертати очі від Судану, він ризикує пробудитися у реальності, де подібні війни стануть нормою — не винятком.
